04-11-2011

УДК 372.832:94(100)+355.011(581)

 Дорохов Микола Сергійович, заступник голови Ради ветеранів Київського національного університету імені Тараса Шевченка, учасник бойових дій

У статті висвітлюються події війни в Афганістані кінця 70 – 80-х рр. XX   століття. Вносяться пропозиції щодо уточнення основних понять відносно подій цієй війни у підручники середніх загальноосвітніх навчальних закладів для старших класів. Обґрунтовується необхідність вивчення афганської війни у навчальній дисципліні “Історія України" в школах з метою патріотичного виховання молоді та формування у неї активної життєвої позиції.

Ключові слова: введення радянських військ, вторгнення, опозиція, інтервенція, учасники бойових дій, патріотичне виховання.

 В статье рассматриваются события войны в Афганистане конца 70 - 80 г.г. XX века. Вносятся предложения по уточнению основных понятий относительно событий этой войны в учебники средних общеобразовательных заведений для старших классов.Обосновывается необходимость изучения войны в Афганистане в учебной дисциплине “История Украины” в школах с целью патриотического воспитания молодежи та формирования у ней активной жизненной позиции.

Ключевые слова: ввод советских войск, вторжение, оппозиция, интервенция, участники боевых действий, патриотическое воспитание.

 The article is dedicated to the war in Afghanistan of the 1970s-1980s. The propositions of the more precise definition of the main terms that concern the events of this war in the textbooks for the senior classes of secondary schools are offered. The need of studying the war in Afghanistan as a part of the school subject "History of Ukraine" is proved since it has the aim of patriotic education and cultivating the active life attitude.

Key words: leading of the Soviet forces in Afghanistan, incursion, opposition, intervention, the participants of the war, patriotic education. 

Вступ.  Відповідно до Указу Президента України від 11.02.04 № 180/2004  в Україні щорічно проводяться заходи щодо вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Після проведення заходів з учнями загальноосвітніх навчальних закладів виникло два запитання. Перше: чому учням майже нічого не відомо про події в Афганістані кінця 70-80 рр. XX століття та участі в них військових і цивільних громадян України?

 Друге: чи взагалі потрібно їм знати про “афганську війну”, яка зачепила Україну, одну із 15 республік колишнього Радянського Союзу?

Водночас, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.07.08 р.  № 1053-р “Про заходи щодо підготовки та відзначення Дня  вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан” [1] в лютому 2009 року була проведена велика кількість заходів, починаючи від зустрічей з учасниками бойових дій і завершуючи вирішенням окремих соціальних питань. У цих заходах взяло участь  і керівництво держави.

Сьогодні в нашому суспільстві панує, в основному, дві думки щодо оцінки «афганської війни». Одна з них кардинально засуджує ці події, інша дає тільки позитивну оцінку. Як же треба трактувати цю війну в шкільних підручниках? Автор пропонує внести декілька пропозицій щодо уточнень в шкільні підручники про війну в Афганістані.

 

 У підручнику для середніх загальноосвітніх закладів  авторів Ю.В. Буракова, Г. М. Кипаренка, С.П. Мовчана “Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед. загальноосв. навч. закл. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Генеза, 2005. – 416 с.:іл.” [2] за яким навчаються сьогодні учні, про ці події згадується у § 35 “Країни Близького і Середнього Сходу” у розділі “Війна в Афганістані” [2]. Автор розділу  Бураков Ю.В. на с. 292 висвітлює участь СРСР у війні наступним чином: “У внутрішні справи Афганістану грубо втрутився СРСР. У грудні 1979 р. радянські війська вторглися в Афганістан для підтримки режиму. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом  повели  бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік війни припав на 1984-1985 рр. Нове радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 р. пішло на поетапне виведення військ. 15 лютого 1989 р. останній радянський вояк залишив афганську землю” (курсивом виділено автором - М.С.) [2].

Зупинимось на словах, які виділені курсивом. Чому автор підручнику використовує слова  “грубо” і “вторглися”?  Чи було  “вторгнення”?

Наведемо декілька фактів. Радянські війська були введені в Афганістан за проханням законної на той час влади цієї держави. У заяві керівництва Демократичної Республіки Афганістан від 14 лютого 1980 року з приводу цього говориться, що, попросивши Радянський Союз про допомогу, вони діяли відповідно до статті 51 Статуту ООН, яка гарантує всім державам, які  стали об’єктом агресії, право на колективну самооборону, також відповідно статті 4 радянсько-афганського Договору про дружбу, добросусідство та співробітництво [3].

5 грудня 1978 року був укладений Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між СРСР і ДРА, в який була включена стаття 4 про те, що дві держави будуть застосовувати відповідні заходи з метою забезпечення безпеки, незалежності та територіальної цілісності. В інтересах зміцнення своєї обороноздатності обидві сторони домовились продовжувати співробітництво у військовій сфері [4].

Збройне втручання у справи Афганістану з території Пакистану та Ірану почалося ще в перші місяці після приходу до влади уряду народно-демократичної партії Афганістану. У березні 1979 року “стражі ісламської революції” з Ірану спровокували заколот у афганському місті Герат. Саме тоді афганський уряд і звернувся до Радянського Союзу з першим проханням про надання прямої військової допомоги [3] . Треба додати, що керівництво ДРА неодноразово зверталось до СРСР за допомогою. У ”Зверненні уряду Афганістану” у грудні 1979 року влада просить СРСР  про необхідність надати термінову політичну, моральну, економічну, воєнну допомогу [5].

У доповіді “Десять років Квітневої революції: підсумки, уроки і завдання” на урочистому зібранні 25 квітня 1988 року Президент Республіки Афганістан заявив, що коли над незалежністю та територіальною цілісністю нашої Вітчизни нависла смертельна загроза, уряд Афганістану звернувся з проханням до Радянського Союзу надати інтернаціональну допомогу, але  тільки після тринадцятого звернення СРСР відправив обмежений контингент радянських військ до Афганістану. [6]

У книзі М.С. Горбачова “Перестройка и новое мышление” говориться про одинадцять звернень. [7]

Звернемось до незаангажованих зарубіжних істориків. Німецькі автори довідника “Всесвітня історія: dts-Atlas” у розділі  “Сучасна історія від 1945/СРСР (1966-1991)” зазначають: “Грудень 1979. Введення (зверніть увагу – не інтервенція. – М.С.) радянських військ до Афганістану. 15.5.1988. Початок виведення радянських військ з Афганістану (завершено в лютому 1989)” [8].

 Виходячи з наведених фактів, у підручнику Буракова Ю.В., Кипаренка Г.М., Мовчана С.П. “Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед. загальноосв. навч. закл. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Генеза, 2005. – 416 с.:іл.”[2] необхідно слово “грубо” (с.292) виключити, а замість “вторглися” написати “радянські війська були введені за проханням існуючої влади” (далі за текстом).

Тепер щодо фрази у підручнику “згодом  повели  бойові дії…”. Складається враження, що радянські війська почали за власним рішенням бойові дії. А чи це так було? У своїх спогадах колишній командувач військами в Афганістані генерал-полковник Б. Громов зазначає, що радянські війська змусили перейти до бойових дій. Спочатку тактика була стояти гарнізонами, але коли почалися гострі випади  з боку сил опозиції, радянські війська змушені були відповідати [9].

  Генерал-майор А. Нездоля, який в перші місяці війни в Афганістані був начальником штабу команди спецназу Держбезпеки України згадує, що банди в Афганістані сформувалися не в день введення туди радянських військ. Вони існували ще з часів окупації країни англійцями, і всередині країни їх називали не бандами, а визвольним рухом проти англійців. На жаль, уроки англійців нічому не навчили ні США, ні СРСР, і обидві країни загрузли у війні [10].  У 1979 році США активізували контакти з афганською контрреволюційною еміграцією, розташованою в Пакистані та на територіях  азійських і європейських країн. У Вашингтоні відбулися переговори з представниками афганських контрреволюційних партій, яким було обіцяна всебічне збільшення допомоги. США  збільшили поставки зброї, боєприпасів і спорядження в табори та бази, розташовані у Пакистані [11]. Тому замість словосполучення “згодом  повели  бойові дії…” є пропозиція написати “вимушені були повести бойові дії…”.

Далі у підручнику автори пишуть: “Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу” [2].  Але ж опір був не стихійний, а спланований, і не всього народу, а лише тієї  його частини, що була в опозиції до існуючої влади. Боротьбу проти кабульського уряду вели 70 опозиційних партій, організацій, угруповань, які хотіли знищити демократичний устрій в ДРА. Афганська опозиція знаходилась у повній матеріальній залежності від країн НАТО і мусульманських ортодоксальних режимів. Перша спроба об’єднання опозиції була здійснена у кінці 1979 року, ще до введення радянських військ в ДРА [12]. Вважаю, що замість речення “Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу” слід написати “Присутність радянських військ викликала  опір опозиційних сил”.

 Розглянемо ще одну цитату з підручника:“…останній радянський вояк залишив афганську землю” [2]. Цей вислів більш нагадує  художньо-публіцистичний, а не історичний факт, що є необхідним для підручника. Термін “вояк” у нормативно-правових актах відсутній, а використовується (і використовувався) термін “військовослужбовець”  (Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”). Якщо бути точним, то “…залишили афганську землю 15 лютого 1989 року останні радянські війська (розвідувальний батальйон підполковника А. Блажко – уродженця Хмельниччини). За 50 метрів до юридичного кордону СРСР Б. Громов вийшов з БТР і пішки останнім радянським військовим 40 армії покинув Афганістан” [13].

У § 40 “Курс на розрядку міжнародної напруженості та його зрив (70-ті – перша половина 80-х років)” у розділі “Зрив політики розрядки. Радянська інтервенція в Афганістані”  автор використовує термін  “інтервенція” [2].

У словнику іншомовних слів зазначено, що інтервенція – це брутальна форма насильницького втручання однієї держави (чи кількох) у внутрішні справи іншої держави [14]. Чи було насильницьким втручання СРСР у справи Афганістану, оскільки  СРСР здійснив введення своїх військ після чисельних прохань влади Афганістану.

Вище вже розглядалось, чому саме СРСР “ввів війська”. Можливі варіанти використання таких термінів, як “втручання” та “збройна акція”. Тому пропонується словосполучення “радянська інтервенція…” (с.340) замінити на “радянське втручання…”, “…Москва  вчинила збройну інтервенцію” (с.341) – на “…Москва вчинила збройну акцію”; а речення “радянська інтервенція тривала далі” (с.342) – на “радянська  присутність в Афганістані тривала далі”.

Крім того, у розділі «Документи» [2] слід виключити текст “Війна в Афганістані (із спогадів генерал-полковника В.А. Мерімського)”, оскільки суб’єктивні погляди не можна вважати документом. Сьогодні існує достатньо архівних документів з цієї проблематики.

Тепер щодо необхідності вивчення школярами війни в Афганістані у навчальній дисципліні «Історія України».

Автор погоджується  з оцінкою війни в Афганістані, яка була дана ще в 1989 році у  постанові з’їзду народних депутатів СРСР, в якій засуджується введення радянських військ в Афганістан в 1979 році [13].

               Війна в  Афганістані продовжувалась більше  9 років (з 25 грудня 1979 р. по 15 лютого 1989 р.). Звичайно, ця війна не явище з української історії, але вона безпосередньо торкнулась й України. Війна стала одним із каталізаторів загострення кризи радянської системи, з розпадом якої на пострадянському просторі виникли незалежні держави, в тому числі й Україна, суверенітет котрої потребував захисту. Тому в Законі України “Про оборону України” визначено, що підготовка держави до оборони включає військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби. Важливо зберегти пам’ять про ті події, вклонитися тим людям, які не повернулися з війни, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Ці воїни підхопили естафету ветеранів Великої Вітчизняної війни, які були стрижнем держави, що не тільки відстояли її, а й відновили народне господарство, були моральним авторитетом [15].

Жахливих втрат зазнала у цієї війні Україна. Втрати по національностям:…українці – 2378 чол. (більш ніж 17 % від загальних втрат – М.С.). Крім 13833 осіб (зі складу обмеженого контингенту радянських військ - ОКРВ), загинуло: 585 співробітників КДБ СРСР, 28 працівників МВС СРСР, 180 військових радників, спеціалістів і перекладачів [12].

Учасниками афганської війни були понад 160 тисяч вихідців із України, з яких 3432 не повернулись до рідних домівок, а 72 зникли безвісті або потрапили в полон. 2729 матерів втратили своїх синів, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами – 711 дітей. Понад вісім тисяч військовослужбовців отримали на війні важкі поранення, а 3560 стали інвалідами [16].

Такими  сумними були наслідки тієї війни, яка стала важким іспитом і трагедією для сотень тисяч людей в Україні. Для всіх, хто безпосередньо перебував на афганській землі, і для тих, хто безмежно довгими та тривожними днями і ночами чекав вдома повернення своїх синів, чоловіків, батьків, коханих, друзів. 

Ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих синів і дочок України, вклоняємося їхній мужності. Важливо, що, зберігаючи бойове братерство, ветерани передають досвід молодим воїнам Збройних Сил України, підтримують матерів, вдів і дітей полеглих побратимів. Шана і подяка всім ветеранам трагічної афганської війни та українським воїнам-миротворцям за відвагу, доблесть, вірність присязі і честі [17].    На думку автора, важливо було б створити Всеукраїнську Книгу пам’яті загиблим воїнам – афганцям.

Всього в Афганістані у обмеженому контингенті радянських військ державних нагород удостоєні 200153 чол., у тому числі українці – 40537 чол. (більш ніж 20 % від загальної кількості нагороджених – М.С.). Герої Радянського Союзу, які отримали це звання в Республіці Афганістан у складі обмеженого контингенту радянських військ – 72 чол. ( з них українці – 10 осіб, майже 14 % - М.С.) Поіменно: Гончаренко В.Ф., Горошко Я.П.,  Гринчак В.І, Колесник В.В., Кот В.С., Кучеренко В.А., Плосконос І.М., Рубан П.В. (посмертно), Синицький В.П.,  Стовба О.П. (посмертно). У списку не вказані Герої Радянського Союзу, яким це звання було присвоєно по лінії інших відомств [12].

Заслуговує на звання Героя України і українець, перший Командувач 40-й армії в Афганістані генерал-лейтенант у відставці Ткач Борис Іванович. На жаль, нині уже покійний.

Чому б не закарбувати в історії України подвиги учасників бойових дій?  Це та велика і велична правда історії, духовний заповіт воїнів-афганців сьогоднішнім захисникам Вітчизни, могутнє джерело патріотичного виховання молоді. Бойові справи цих військовослужбовців – це взірець реального дієвого патріотизму, активної життєвої позиції, наочне свідчення єдності всіх поколінь захисників Вітчизни. В Законі України “Про Збройні Сили України” визначено, що ЗС України провадять свою діяльність на засадах виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях Українського народу.

Українське суспільство завжди з повагою ставилось до своїх захисників. Свідченням цього є велика кількість заходів щодо відзначення дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Аналіз української періодики за свідчить, наскільки важливим вважають згадувати про афганську війну та її учасників і керівники державних структур, і громадські організації, і громадяни всіх регіонів України. Ця пам‘ять народу теж є показником щодо необхідності включення в підручники з історії України відомостей про афганські події того часу.

Афганістан залишається в нашій пам’яті не лише болем утрат, а й мужністю та героїзмом солдатів і офіцерів. Він став відправним пунктом формування сучасної доктрини залучення  українських військових до миротворчих місій на територіях інших країн. [18].

 Трагічну данину сплатили наші співвітчизники в цій війні. Безсмертний подвиг і героїзм тисячі синів і дочок України, проявлений при виконанні свого військового обов’язку, назавжди ввійде в історію України жахливою трагедією. Трагедією для сімей тих, хто не повернувся, трагедією для тих, хто повернувся скаліченим, і навіть для тих, хто пройшов війну живим та неушкодженим, - це також трагедія, оскільки повернулися вони вже зовсім „іншими” людьми. Побачене і пережите на афганській землі безслідно не пройшло ні для кого.

Немало поневірянь їм довелося витримати ще й у повоєнний час, оскільки вони  не знаходили порозуміння, а часто не зустрічали адекватного ставлення з боку суспільства. Воїнам-афганцям, обпаленим пеклом того лихоліття, довелося в минулі часи занепаду та розпаду Радянського Союзу здолати та вистояти перед черствістю з боку держави й суспільства, у тому числі і в Україні, знайти себе у новому житті, і не просто вижити, а й відстояти велике звання Солдата, Патріота, Людини.

На жаль, не всім неушкодженим нашим співвітчизникам після повернення вдалося позбавитись так званого ”афганського синдрому” і знову продовжити військову службу. Ті ж, хто її продовжив, вважають, що під час бойових дій на чужині пройшли справжню чоловічу школу мужності і  повною мірою пізнали те, що називають військовим обовязком. Тож Україна, незважаючи на чималу критику в адресу афганської війни, має памятати, шанувати та дбати про її учасників.

Усім їм випали тяжкі випробування. І вони витримали їх з гідністю. Витримали тому, що кожен з них суворо дотримувався вимог Військової присяги, виконував накази командирів і началь­ників, готовий був першим піднятись в атаку, і ціною власного життя захистити від смерті своїх товаришів.

Вважаю, що декілька наведених тез (які, звичайно, потребують подальшого детального та всебічного вивчення і обґрунтування) підкреслюють необхідність включення відомостей про афганську війну (причин, наслідків і уроків для України) в підручник  ”Історія України” для учнів 11 класу.

Як один із уроків цієї війни, доречно навести «Наказ матері сину-солдату», який був прийнятий учасницями зльоту солдатських матерів міст Дрогобича і Стебника Львівської області ще на четвертому році афганської війни, в якому зазначалось, що  всі жінки, як увесь наш народ і прогресивні люди планети, виступають за мир на Землі, за те, щоб війна назавжди була викреслена із життя людства, за те, щоб не знали горя матері, щоб не гинули під ворожим чоботом діти [3].

І головний урок: наша участь в афганської війні буде мати сенс і виправдання тільки в одному випадку – якщо вона відверне інші війни.

 Література:

1. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30.07.08 № 1053-р «Про заходи щодо підготовки та відзначення Дня  вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 20-ї річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан».

2.  Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П. Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед. загальноосв. навч. закл. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Генеза, 2005. – С. 291-292, 340-344.

3. Стрельцова Н.И. Возвращение из Афганистана. – М.: Мол. гвардия, 1990.- С. 60, 91, 195.

4. Теплинский Л.Б. История советско-афганских отношений.- М., 1988. -  С. 266.

5. Зверненні уряду Афганистану // Правда. – 1979. -  29 груд.

6. Красюк В. Бой у кишлака Дури. Художественно-публицистическое повествование.- К.: ОАО Полиграфкнига.-2007.- С. 37-39.

7. Горбачов М.С. Перестройка и новое мишление. - М., 1988.-С.184.

8. Кіндер Г., Хільгеман В., Герт М. Всесвітня історія: dts-Atlas: Довідник: Пер. з 38-го (т.1), 39-го (т.2) нім. вид./ Наук.ред. пер.: О.Ф. Іванов.-К.: Знання – Прес, 2007. – С. 569.

9. Спогади колишнього командувача військами в Афганістані генерал-полковника Б. Громова // Советская Россия. – 1989. – 15 лист.

10. Нездоля А. В долине черных смерчей я поверил в ангелов хранителе // Труд. - 1999. – 16 верес.

11. Соловьева М.Р., Светлов А.А. Традиции советско-афганской дружби. В сб.: “Афганистан. Єкономика. Политика. История.” - М., 1984. -  С. 17-18.

12. Ляховский А.А. Трагедия и доблесть Афгана. - М., Искона, 1995. – 649 с.

13. Лесків І.В. Солодкий газ Афганістану. -  К.: Фенікс, 2008. – С.127.

14. Словник іншомовних слів. -  Київ, Довіра, 2000. - С.476.

15. Коли радість зі сльозами обнялась // Голос України. -­ 2009. – 17 лют.

16. Інтерв’ю голови Української спілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького // Демократична Україна. – 2009. – 13 лют. 

17. Схиляємо голови перед ветеранами афганської війни// Народна армія. – 2009. - 17 лют.

18. Честі й звитязі – шана // Народна армія. - 2009. – 17 лют.

19. Аблазов В.І. Записки военного советника// artofwar.ru/a/ablazow_walerij_iwanowich/text_a 073. Shtml.

Переглянуто разів сторінку: 5757
Ви можете залишити запитання адміністратору на сайті
Листи та побажання надсилайте за адресою: afbrat@ukr.net


Головна | Оголошення | Новини | Документи | Фотогалерея | Архів новин | Правління | Зв'язок
Розробник: RootUa
© 2010