08-02-2011

616

Передислокація українського миротворчого контингенту із Ліберії в Кот-д’Івуар наробила неабиякого галасу. Опозиція звинуватила владу в тому, що військових відправили фактично на війну, влада почала незграбно та запізно виправдовуватися. Проте всієї правди не сказав ніхто. Самі миротворці просять не політизувати їхню діяльність, а прагматично використати український досвід у вибудові зовнішньої політики держави та просто заробити на участі в місіях ООН.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили представник Міжнародної асоціації «Солдати миру» в Східній Європі, член Громадської ради при Міністерстві оборони України Юрій Донський та підполковник запасу, старший першої групи воєнних спостерігачів в Сьєрра-Леоне Олександр

Юрий Донской: «Что касается миротворческих операций по линии ООН, то они сами по себе прибыльны»

Операция, которая разворачивается в Кот-д’Ивуаре, очень важна с точки зрения Организации Объединенных Наций. Но Украина вошла в эту операцию уже несколько лет назад, мы там представлены контингентом в составе двух вертолетов от 56-го отдельного отряда, который дислоцирован в Либерии на постоянной основе. Также там работает миротворческий персонал по линии Министерства внутренних дел. Кроме того, там есть наши гражданские сотрудники, которые на постоянной основе работают в Организации Объединенных Наций, находятся на должностях в Кот-д’Ивуаре, в том числе по управлению воздушным движением.

ООН обратилась к Украине, приняв соответствующую резолюцию Совета Безопасности, дополнительно направить три вертолета поддержки для обеспечения безопасности тех двух, которые там уже есть, а также для обеспечения задач миссии медицинского класса, сопровождения вип-персон, участия в гуманитарных конвоях. Раз наша страна приняла решение Совета Безопасности к исполнению, то мы не можем дискутировать эту резолюцию, а выполнять ее.

Тут есть две мотивации, участвовать в этой миссии или нет. Первая – международные обязательства. Мы должны делать все, чтобы выполнить мандат предусмотренной операции. Напомним, что этот отряд был дислоцирован в Либерии. На тот период они свою задачу выполнили, и получилось так, что сегодня есть возможность использовать это подразделение в интересах ООН в соседней стране. Зачем ООН запрашивать и проводить конкурс среди стран, чтобы отправлять новые подразделения, на что потребуется и время и больше средств, когда можно использовать то, что уже есть на театре операции?

Вторая мотивация политико-экономическая. То, что сегодня происходит в Кот-д’Ивуаре, напрямую стыкуется с ситуацией, которая была в Украине в 2004 году. Там тоже были выборы и оба кандидата подтвердили, что они законно избранные президенты. В отличие от Украины образца 2004 года, у них один из кандидатов – бывший президент Кот-д’Ивуара. Там мы можем трансформировать свой опыт, чтобы избежать гражданской войны. Но Украина должна войти туда с запросом к ООН с тем, чтобы были развернуты дополнительные подразделения, которые будут обеспечивать удачную миссию. Надо просить, чтобы нам увеличили квоту по штабным офицерам, в частности по офицерам связи с конфликтующими сторонами.

Наш опыт беспрецедентный. Будучи в Югославии, я как офицер по связи с воюющими сторонами, как раз за это отвечал. Если просто отправлять контингент и не разворачивать штабную инфраструктуру, это неправильно с точки зрения миротворчества. В первую очередь, Украине нужно изменить принципиальный подход к участию в операциях. Если у нас есть опыт, то мы его можем трансформировать в Кот-д’Ивуаре путем создания института специального представителя Президента Украины по урегулированию конфликта с тем, чтобы донести позицию украинской стороны по линии ООН и избежать гражданской войны.

Наш экономический интерес очень простой. Сейчас в мире продовольственный кризис, и главная наша мотивация – удержать цены в Украине на продукты питания. Кот-д’Ивуар является производителем бриллиантов и какао-бобов. Мы зависимы от мировых цен на какао. В этом смысле урегулирование конфликта в Кот-д’Ивуаре может благотворно повлиять на продовольственную ситуацию в Украине.

Когда две стороны конфликта не могут договориться, туда должна войти третья нейтральная сторона, чтобы политический конфликт не перерос в вооруженный. Есть вопрос, связанный с институтом представительства Украины в переговорной группе. Нужно туда входить, а не только акцентировать внимание на военном аспекте операции. Украина может поступить точно также, как Франция, которая показывает свой интерес в Кот-д’Ивуаре.

Если мы говорим о риске, которому подвергается персонал, находящийся там, так он несоразмерно ниже, чем был риск нашего участия в операциях в странах, где уже был активный вооруженный конфликт. Взять хотя бы Югославию, где было пять воюющих сторон, или Ирак. Так почему не трансформировать этот опыт в Кот-д’Ивуаре? Страны соревнуются за свою роль в урегулировании конфликта, а мы имеем потенциал, но его не используем. Это не ошибка, а недоработка украинского руководства. Мы можем создать при Президенте Украины специальную группу советников. В свою очередь, глава государства может сформировать политику страны в отношении Африки, в том числе и в Кот-д’Ивуаре, на основе использования уже имеющихся и людей, и опыта.

Вспомните ситуацию, которая у нас была в 1995 году в Боснии, когда голос Украины не учли в урегулировании конфликта и западные страны пытались решить проблему силами других контингентов. Это привело к трагедии в Сребренице, куда после резолюции Совета Безопасности вместо украинского отправили голландский батальон. В результате украинское подразделение из 78 человек в Жепе всех людей спасло, никого не потеряло, а нидерландский контингент свою задачу не выполнил. Украина способна малыми силами выполнять большие задачи и при этом не иметь жертв. Эти наработки мы можем использовать в Кот-д’Ивуаре для того, чтобы конфликт не перешел в вооруженный.

Что касается миротворческих операций по линии ООН, то они сами по себе прибыльны, потому что за это участие нам платят деньги. Значит, к нам и высокие требования. Если мы не пошлем три вертолета огневой поддержки для двух наших транспортных вертолетов, то наши экипажи не смогут выполнить свою задачу, потому что у них не будет необходимого сопровождения. Это превентивные меры, когда мы показываем сторонам, что миротворцы тоже имеют право применить оружие. Это не устрашение, а выполнение стандартных норм по безопасности. Подразделение должно быть защищенным.

Олександр Дудка: «Я розглядаю миротворчу діяльність як плацдарм здійснення та реалізації зовнішньої політики України»

Миротворча діяльність України була започаткована ще у 1992 році. З того часу багато представників українських Збройних Сил і цивільний персонал пройшли цей шлях, всі повернулися додому. Так, є певні ризики, бо ми відправляємо наші підрозділи в країни із нестабільним становищем. Нам дуже хотілося б мати свої представництва у великих розвинених країнах. Але щоб започаткувати це, потрібно пройти через присутність в країнах, які потребують допомоги.

Деякі політики та громадські діячі беруть приклад миротворчої діяльності як поле для формування суспільної думки. Але інші, такі, як і я, розглядають її як плацдарм здійснення та реалізації зовнішньої політики України.

Я в період з 2001 по 2002 рік був у складі миротворчого контингенту старшим групи військових спостерігачів у Сьєра-Леоне. Сьогодні цю країну всі добре знають і поважають, зараз вже Сьєра-Леоне може надати свої миротворчі сили для участі в операції в Кот-д’Івуарі, що недавно не можна було навіть уявити. Це заслуга в тому силі і наших співвітчизників, вони взяли безпосередню участь у стабілізації ситуації. При цьому я погоджуюсь, що багато країн миротворчу діяльність представляють собі як можливість для здійснення своїх економічних інтересів. В тому числі і заявляти про свої наміри виступати не лише як об’єкт, але й суб’єкт зовнішньої діяльності.

Пане Юрію, ви заявили про те, що необхідно посилити українську складову в частині представництва шляхом створення інституцій при Президентові. Яка доцільність цього, адже Україна в останні роки є лише суб’єктом зовнішньої політики, про що говорить багато експертів? Наші контингенти були в Югославії, в Іраку, проте жодних економічних бонусів Україна так і не отримала…

Юрій Донський: Якщо брати за приклад 56-й загін, який зараз знаходиться в Ліберії і виконує місію в Кот-д’Івуарі, то за 2004-2010 роки він заробив для України, за даними Міноборони, 119 млн.доларів. За кожен час польотів, за техніку ми отримуємо від ООН відшкодування. Якщо ми кажемо про доцільність участі у місіях ООН, то вона десятикратно покриває ті розрахунки, які ми вкладаємо в ці речі. При цьому операції НАТО є для нас збитковими, тому що фінансуємо участь в них ми самі.

Економічна доцільність участі в місіях ООН найвища, тому що нам за це платять кошти. Інше речі, як економіка пов’язана з цим, бо після завершення операції туди має заходити організація, яка займається відбудовою країни. Так, після українських вояків в цю країну ніхто не заходить, але це наша внутрішня проблема, а не міжнародної спільноти.

Наприклад, візьміть Гаїті. Сьогодні там 2 мільйони людей живуть в таборах для біженців. Україна є сьомим у світі постачальником зерна до ООН. Проте постачають це зерно перекупщики, які в Україні купують його по 170 доларів, а продають в ООН по 340. Хто заробляє на українському зерні? Закордонні організації. Ми говоримо про те, що Україна має свої кошти в ООН заробляти сама, створивши при державних органах влади спеціалізовані установи та відстоювати інтереси українського постачальника для того, щоб ми самі прийшли в цю операцію.

В Норвегії 5 мільйонів населення, а вона в 33 країнах працює по миротворчій діяльності та відновленню. Там існує великий конкурс, щоб потрапити в миротворчу операцію. Країна будує свій економічний потенціал в тому числі на міжнародних замовленнях. А Україна сьогодні має 50 тисяч миротворців, 20 років участі у миротворчій діяльності, але досі не створила відповідних установ, щоб ті лобіювали інтереси нашої держави за кордоном, в тому числі по лінії ООН.

ООН – це 15-20 млрд.дол. закупівель. Зараз Україна має лише 14 організацій, які зареєстровані як постачальники послуг в ООН, в тому числі наші вертолітні компанії, які працюють там по цивільних контрактах. До речі, Україна потрапила туди в якості постачальника тільки після того, як українські вертольоти і літаки працювали в Югославії на фрахтах ООН, Червоного Хреста та інших організацій.

Поясніть, чому українські військові за кордоном отримують одну із найнижчих заробітних плат, в порівнянні навіть з поляками, хоча виконують однакову роботу. Складається враження, раз у нас бідна країна, то українцям можна менше платити…

Юрій Донський: Якщо держава за один лише загін отримала майже 120 млн. доларів, то миротворець отримав десь тисячу доларів в місяць. Цивільна зарплата пілота в міжнародній компанії складає від 6 до 12 тисяч доларів. Військова зарплатня французького пілота - 8-9 тисяч доларів. ООН платить кожному миротворцю 1 100 доларів і думає, що наш Кабінет Міністрів дає ці кошти військовим, але ті отримують лише частину цих грошей. На відміну від інших держав, які дають все те, що платить ООН, і ще добавляють дві своїх зарплати.

Водночас наші екіпажі, які знаходяться в Ліберії, в Кот-д’Івуарі отримують тільки частину коштів, які дає ООН, а від держави майже нічого не доотримують. Водночас, якщо за наліт годин в державі платиться надбавка пілоту, то поза її межами вони нічого не отримують. Тобто, іде дискримінація в оплаті. Мені не зрозуміла позиція уряду України та Міністерства фінансів, бо Міноборони звернулося ще 16 листопада минулого року з пропозицією збільшити зарплатню екіпажам до майже 3 700 доларів. Чому чотири місяці Мінфін не може погодити цю надбавку? Для держави не є проблемою платити ці кошти.

Якщо взяти Ірак, то наш миротворець там отримував у складі контингенту платню до 1 000 доларів. Сьогодні люди працюють у складі групи радників і отримують 2,5-3 тисячі доларів. Водночас казахський солдат та офіцер в Іраку отримували до 3 тисяч доларів. Держава спроможна сьогодні платити миротворцям такі гроші, але, на жаль, цього не робить.

Є ще соціальний аспект. Людина йде на півроку чи на рік працювати в місію, держава відраховує за нього ті кошти, які платить ООН, тож потім має дбати про здоров’я миротворця. Ризик в Африці полягає в тому, що це зона, де є тропічні хвороби. Має працювати система закупівель військової медицини, там має бути медичний підрозділ. З іншого боку, ми теж маємо на цьому заробляти, тож треба було лобіювати перед ООН відправку туди польового шпиталю, підрозділів інженерних військ, які займаються водопостачанням, очищенням води. Присутність українського підрозділу має туди вести нашого постачальника. Тут обсяги можуть бути значними, бо кожен літак, кожен вертоліт чи одиниця техніки, радіостанція чи комп’ютер – це відкошдування від ООН. Є відповідна шкала розрахунків, за якою ООН компенсує це. Україна зацікавлена як можна більше відправити, щоб отримати за це платню. За кожен нальот годин ми отримуємо компенсацію. З іншого боку, скільки нам треба використати коштів тут, щоб підготувати такого льотчика? Тож держава має берегти свої кадри.

Тобто, ООН платить гроші за кожного миротворця, а вже уряд кожної конкретної країни визначає, скільки з цих коштів заплатити вояку?

Юрій Донський: Є постанова Кабміну, яка визначає рівень оплати. Це не зарплатня, а грошова компенсація за участь в операції. Так, вона є одна із найнижчих. Ми отримуємо на рівні африканських країн.

Наприклад, візьмемо екіпаж в Кот-д’Івуарі. ООН страхує їх на 55 тисяч доларів. Але має бути українська державна страховка. Якщо я їду в місію, то мені потрібно, щоб національне законодавство надавало мені систему захищеності, щоб дозволяло цей ризик розглядати як страховий. У нас сьогодні закон про страхування каже, що якщо ти береш участь в бойових діях у складі такого підрозділу, то це не є страховий випадок.

Крім того, із 50 тисяч миротворців Україна пільги надала тільки 20 тисячам. Але якщо ви порівняєте ступніть ризику пілота в Ліберії чи в Кот-д’Івуарі, то ризик на українських дорогах більший.

14 ротацій пройшли місію, вони працювали, ми маємо утримувати таких професіоналів і надавати їм достойну платню.

Якщо у миротворця невисока зарплатня, то які для нього можуть бути мотивації участі в таких операціях?

Олександр Дудка: Ми живемо в такий час, що потрібна економічна мотивація для кожної людини. Наша зарплатня має бути такою, щоб вирішувати нагальні потреби. Я був у миротворчих операціях тричі. Тоді питання про зарплатню мене як молодого офіцера не цікавило у першу чергу. Коли в 1994-му я потрапив у місію в Боснії та Герцеговині, то зарплатня складала 800 доларів, не дуже велика з огляду на ризик. Але це був початок моєї військової кар’єри, усвідомлення, що це моє призвання. Тож кожен окремо вирішує для себе, що для нього головне, але навряд чи ви знайдете особу, яка скаже, що вона перебуває на території тієї чи іншої країни без власного бажання. В першу чергу, це досвід, який отримує людина, а вже в другу – зарплатня. Можливо, для когось цей цінник і грає вирішальну роль, але у нас ще є патріоти, які бажають служити своїй країни і захищати її інтереси.

Юрій Донський: Розповім із власного досвіду. 2002 рік, окремий загін із розмінування у південному Лівані. ООН платила Україні 1 100 доларів за кожного, на руки ми отримували 500 доларів. Тоді пенсія у мене була близько 500 доларів. Так можна було за 500 доларів або йти на мінне поле, або дома сидіти і нічого не робити. Це не ті гроші, які могли б стати мотивацію, щоб за ними йти. Тут швидше є внутрішня мотивація людини перший раз поїхати подивитись, перевірити себе як чоловіка, як витримує ці навантаження. З іншого боку, він отримає професійний досвід, який може застосувати потім не лише в армії. Сьогодні охоронний бізнес дуже цікавиться людьми, які пройшли ці операції. Постачальники ООН, військові приватні компанії шукають людей, які пройшли миротворчі місії, тому що є проблема міжнародної безпеки.

Держава має захищати свій персонал, щоб вони там не були жебраками, і платити із тих коштів, які надходять, нормальні гроші. Я приїхав із Лівану, де нам 500 доларів платила держава і стільки ж отримував ліванський бомж. Тож українець йшов розміновувати це поле, а не ліванець.

Ми маємо дуже великий потенціал. Армію не можна тримати тільки на бюджетних коштах. Треба створювати підрозділи і систему участі в різних операціях. Якщо йдеться про невійськову діяльність – це участь цивільного персоналу як компоненту миротворчих операцій, то вона більш економічно та політично прибуткова, і там немає загрози. Для цього персоналу не потрібно рішення Верховної Ради, яка відправку контингенту перетворює часто в політичні торги.

Ніде на телебаченні чи в школах не пропагують те, що наші миротворці дійсно герої. Це хоч десь використовують для виховної роботи серед молоді, наприклад?

Юрій Донський: У нас є програма по патріотичному вихованню на республіканському рівні, де миротворці діляться досвідом. Є міжнародна програма «Юний миротворець» на рівні СНД, яку ведуть самі школи.

Миротворення має бути основою політики нашої держави.

За ці двадцять років серед миротворців були Герої України?

Юрій Донський: Жодного. Ми подавали двох людей на нагородження по ситуації в Жепі, але його заблокував тодішній міністр оборони Анатолій Гриценко.

Чи не принижує статус миротворця те, що його отримали, наприклад, Володимир Литвин за дводенний візит в Югославію чи співаки, які з концертами їдуть в зону конфлікту? Як ви ставитеся до такого роду «учасників бойових дій»?

Юрій Донський: Це питання до законодавства. Якщо людина потрапляє до зони конфлікту – журналіст чи спікер ВР, якщо є закон, то він має отримувати пільги за це. Інше питання, що коли пишеться закон, там має бути зазначено, хто відноситься до цієї категорії. Зараз це ніби й зробили, але з перегибом. Тепер не дають статус учасника бойових дій і тим, хто входить до складу контингенту. З моєї точки зору, не справедливо, коли наш контингент знаходиться в Косова, а їм заднім числом відмінили пільги. Вони виконують там бойове завдання. Якщо хтось отримає кулю від снайпера чи підірветься на міні, то статус учасника бойових дій ніхто не отримає. Тепер ми відрізняємось від інших країн тим, що такий статус не надаємо.

Колись до нас в Афганістан прилітали Валерій Леонтьєв та Олександр Розенбаум. Їх провозили наземною колонною через замінування. Так, людина ризикує, якщо статус учасника бойових дій може бути наданий, то так і має бути.

Але є й інша ситуація. Коли український сапер іде на розмінування в Україні, він отримує статус учасника бойових дій, а якщо він на розмінуванні в Лівані, то не отримує. А в нього там ступінь загроз вище в десять разів. Тут треба міняти законодавство, щоб у нас було, як у Франції, де кожен миротворець отримує карту комбатанте, яка надає пільги. Проводячи пенсійну реформу, треба не скорочувати пільги, не ображати тих, хто вже має їх отримати, а думати, як монетизувати ці пільги не за рахунок коштів громадян. Миротворча діяльність, на відміну від інших джерел надходжень до бюджету, дає значні прибутки.

Коли формуються миротворчі підрозділи, то ми чомусь на ті гроші, які отримуємо від ООН, своєчасно не закуповуємо міношукачі, захист, вертольоти. Сьогодні є проблема з тим, що в органах державної влади є дуже мало людей, які володіють цією інформацією.

Коли Юлія Тимошенко булла прем’єр-міністром, ООН звернулася з проханням дати батальйон на голландські висоти, щоб поміняти польський батальйон. Україна відмовила з мотивацією, що немає три мільйони гривень на підготовку підрозділу. А компенсація за цю участь була на рівні мільйонів доларів. Хто був тоді радником Юлії Володимирівни? Наскільки вона володіла відповідною інформацією? Як можна було відмовлятися? Тож тут питання в обізнаності.

Коли Юлія Володимирівна чи Гриценко говорять, що не можна відправляти людей, бо є ризик. Так, ризик є, завжди, проте ми там працюємо, виконуємо взяті на себе зобов’язання. Треба казати правду, а не дезінформувати людей.

Галина Каплюк,
фото Станіслава Груздєва,
Джерело: «Главком»

Переглянуто разів сторінку: 1156
Ви можете залишити запитання адміністратору на сайті
Листи та побажання надсилайте за адресою: afbrat@ukr.net


Головна | Оголошення | Новини | Документи | Фотогалерея | Архів новин | Правління | Зв'язок
Розробник: RootUa
© 2010