22-06-2010

504

Вогонь Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. бушував на території України 1225 днів, і у ході жорстоких кровопролитних боїв були "перемелені" десятки добірних з'єднань вермахту і його союзників, знищена значна кількість озброєння і бойової техніки супротивника. Саме з Україною пов'язані основні і вирішальні події на всьому 4500-кілометровому німецько-радянському фронті.

Серед фронтів Другої світової війни цей фронт був центральним і вирішальним. В 1941-1945 рр. тут були зосереджені головні сили вермахту - від 57,1 до 76,7 відсотків загальної кількості його дивізій. Причому 60,6% з них були розгромлені саме на цьому фронті, тоді як на решті фронтів зазнали поразки 176 ворожих дивізій. Тож саме на теренах України вирішувалася доля війни, що охопила Європейському континенті.

На українській, і взагалі південній, ділянці німецько-радянського фронту з 1941 по 1944 р. практично ніколи не було затишшя. Як в ході першого періоду війни, так і після Сталінградської та Курської битв, коли розпочалося масове вигнання гітлерівців з української території, тут постійно велися активні бойові дії. Тільки протягом січня 1943 - жовтня 1944 років на території України радянськими військами було проведено 13 наступальних і дві оборонні операції. (Із них -  9 стратегічних і 4 фронтові наступальні). Найважливішими стратегічними наступальними операціями вважаються: Воронезько-Харківська – 13 січня - 3 березня 1943 р. (Брянський, Воронезький, Південно-Західний фронти); Бєлгородсько-Харківська - 3-23 серпня 1943 р. (Воронезький, Степовий фронти); Донська - 13 серпня - 22 вересня 1943 р. (Південно-Західний, Південний фронти); Чернігівсько-Полтавська -26 серпня - 30 вересня 1943 р. (Центральний, Воронезький, Степовий фронти); Нижньодніпровська - 26 вересня - 20 грудня 1943 р. (Степовий 2-й Український, Південно-Західний -     3-й Український, Південний - 4-й Український фронти); Київська - 3-13 листопада 1943 р.  (1-й Український фронт); Дніпровсько-Карпатська по визволенню Правобережної України -   24 грудня 1943 р. - 17 квітня 1944 р. (1-й, 2-й,    3-й, 4-й Українські та 2-й Білоруський фронти); Львівсько-Сандомирська – 13 липня - 29 серпня 1944 р. (1-й Український фронт); Східно-Карпатська – 8 вересня - 28 жовтня 1944 р.   (1-й, 4-й Українські фронти, 1-й чехословацький армійський корпус).
Доля України вирішувалася також у фронтових наступальних операціях: Мелітопольській - 26 вересня - 5 листопада 1943 р. (Південний 4-й Український фронт); Запорізькій - 10 жовтня - 14 жовтня 1943 р. (Південно-Західний фронт); Житомирсько-Бердичівській - 24 грудня 1943 р. – 14 січня 1944 р. (1-й Український фронт); Корсунь-Шевченківській - 24 січня – 17 лютого 1944 р. (1-й Український фронт); та оборонних операціях: Харківській - 4-25 березня 1943 р. (Воронезький фронт і 6-та армія Південно-Західного фронту); Київській - 13 листопада - 22 грудня 1943 р. (1-й Український фронт). Загалом за період з 22 червня 1941 р. до 28 жовтня 1944 р. На території України радянськими військами було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних і оборонних операцій.

Як центральний плацдарм війни Україна, з огляду на її стратегічне значення, майже завжди була місцем найбільшої концентрації військ та озброєнь воюючих сторін. Свого апогею битва за Україну досягла в період з осені 1943 р. До осені 1944 р. Саме в цей час на її території Ставка ВГК зосередила приблизно половину діючої Червоної армії: до 42 відсотків стрілецьких і 80 відсотків танкових та механізованих з'єднань. В боях за визволення території України від німецько-фашистських загарбників брали участь 8 радянських фронтів: Центральний (з 20.10. 1943 р. - Білоруський, з 17.02. 1944р. - 1-й Білоруський, з 5.04 1944 р. - Білоруський і з 16.04. 1944 р. - 1-й Білоруський), Воронезький (з 20.10. 1943 р. - 1-й Український), Степовий (з 20.10. 1943 р. - 2-й Український), Південно-Західний (з 20.10 1943 р. - 3-й Український), Південний (з 20.10 1943 р. по 16.05 1944 р. -    4-й Український 1-го формування), 2-й Білоруський 1-го формування (з 17.02 по 5.04 1944 р.),  4-й Український      2-го формування (з 6.08 1944 р.), Північнокавказький (з 31.10 по 20.11 1943 р.), а також Окрема Приморська армія (з 20.11 1943 р. по 18.04 1944 р.), Чорноморський флот, Азовська, Дніпровська і Дунайська військові флотилії. Мільйони воїнів Червоної армії билися за Україну з німецько-фашистськими загарбниками в 30-ти загальновійськових, 10-ти танкових, 7-ми повітряних арміях, 8-ми кавалерійських корпусах тощо. Причому, значну частину з них становили найкращі війська - гвардійські. Це такі як 1-ша, 2-га, 3-тя, 4-та, 5-та, 6-та, 7-ма, 8-ма загальновійськові та 3-тя і 5-та танкові гвардійські армії;  1-й, 3-й, 4-й, 8-й, 10-й, 11-й гвардійські танкові корпуси; 3-й, 4-й, 6-й, 7-й, 8-й гвардійські механізовані корпуси; 1-й, 2-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й гвардійські кавалерійські корпуси; 1-й, 3-й, 4-й, 9-й, 10-й, 11-й, 17-й, 18-й, 26-й, 31-й, 35-й гвардійські стрілецькі корпуси та багато гвардійських стрілецьких дивізій, механізованих бригад, танкових бригад, мотострілецьких бригад, танкових полків та інших гвардійських підрозділів.

З німецького боку в складі двох груп армій - "Північна Україна" і "Південна Україна" в Україні воювали найдобірніші війська. На кінець 1943 р. На південній ділянці фронту німецько-фашистські війська становили майже 41 відсоток усіх піхотних і 72 відсотки танкових сил, задіяних на радянсько-німецькому фронті. На Східному фронті були елітні з'єднання бронетанкових сил - "Велика Німеччина", "Лейбштандарт Адольф Гітлер", "Вікінг", "Валлонія", "Мертва голова", "Райх".
Посилена увага до південного крила німецько-радянського фронту виявлялася в зосередженні тут обома сторонами ударних груп, формувань, які були посилено укомлектовані особовим складом і новітнім озброєнням. Зокрема, німецька группа армій "Південь", яка влітку 1941 р. наступала на київському напрямку, нараховувала 57 дивізій і 13 бригад (36% вермахту). Досить високою насиченістю радянськими військами відзначалася смуга дії Київського особливого військового округу, де на початку війни налічувалося 58 дивізій (867,7 тис. вояків, 13 634 гармати й міномети, 4 201 танк, 2 256 літаків). У липневих боях у смузі від Сарн до Кам'янця-Подільського наступаючий ворог мав 38 дивізій, а також дві дивізії та одну бригаду в резерві. Від Кам'янця-Подільського до гирла Дунаю наступ вели 21 німецька, 3-тя і 4-та румунські армії, 8-й угорський корпус. Загалом - 24 дивізії і 15 бригад, підтримуваних 450 румунськими літаками.

Велика концентрація сил стала характерною ознакою майже всіх стратегічних і фронтових операцій, що проводилися на території України. В переломні місяці війни воюючі сторони вдавалися до максимальної і якнайшвидшої компенсації втрат, які їм завдані у попередніх битвах. Коли стрімкий наступ Червоної армії, розпочатий під Сталінградом, завершився виходом військ Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів на територію України і стабілізацією фронту до літа 1943 р., Гітлер був змушений перекидати на Схід свіжі сили за рахунок скорочення гарнізонів у Бельгії, Голландії, Франції та на Балканах. Майже всі маршові батальйони, а також окремі підрозділи з інших ділянок німецько-радянського фронту перекидалися на Південь. Матеріальні ресурси рейху та окупованих країн, включаючи трофейну західну зброю, матеріальну частину запасних полків і військових навчальних закладів, також призначалися переважно для знекровлених з'єднань південного крила Східного фронту. Невдачі на цьому життєво важливому для Німеччини напрямі (економічні ресурси України, нафта Кавказу, вихід до Каспію тощо) змусили гітлерівське командування вдатися до перебудови управління військами: з метою його централізації в лютому 1943 р. була створена група армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Мантшейна. До середини лютого група армій "Південь" нараховувала 30 дивізій, серед них 13 танкових і моторизованих, на озброєння яких надійшли нові важкі танки "Тигр".
І надалі багаторазові спроби гітлерівців за допомогою контрударів повернути собі втрачені в Україні позиції свідчили про те, що без контролю над цією територією ставка Гітлера не вважала можливим успішно продовжувати східну кампанію.

Надзвичайне місце України у війні усвідомлювало й керівництво колишнього СРСР. Втрата республіки істотно послабила економічний потенціал Радянського Союзу. Адже наприкінці 1940 р. УРСР давала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7% - чавуну, 48,8% - сталі, 67,6% - залізної руди, 25,7% - електроенергії, 20% - товарного хліба, 73% - цукру, 20% - м'яса. За такої ситуації операції, проведені на території України як військами нападника, так і радянськими збройними силами, мали кровопролитний характер.
Про непоступливість і впертість, з якими обидві воюючі сторони протистояли одна одній в Україні, свідчать і втрати, яких вони зазнали в боях на її території.
Так, у стратегічних та фронтових оборонних операціях першого періоду, які були проведені на території України і Криму, Червона армія з різних причин зазнала безповоротних втрат, що оцінюються у 2 млн 513 тис. 242 особи. У стратегічних та фронтових операціях другого періоду війни (19 листопада 1942 - 31 грудня 1943 рр.) - Воронезько-Харківський, Бєлгородсько-Харківський, Донбаській, Чернігівсько-Полтавській, Нижньодніпровській, Київський, Мелітопольській, Запорізькій, Керчинсько-Ельтигенській наступальних і Харківській та Київській оборонних - загальні втрати Червоної армії становили 2 млн 313 тис. 358 осіб. Протягом третього періоду (січень 1944 – травень 1945 рр.) у Дніпровсько-Карпатській, Львівсько-Сандомирській, Кримській, Східно-Карпатській, Західно-Карпатській стратегічних та Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській фронтових наступальних операціях радянські війська безповоротно втратили 1 млн 869 тис. 048 бійців та офіцерів.

Значними були втрати радянських військ під час визволення народів Європи від нацистського рабства. Вони становили 3886686 осіб. Порівняно незначними вони були в ході Далекосхідної кампанії - 36,4 тис. осіб. Про загальні військові втрати українців і громадян України інших національностей протягом 1941 - 1945 рр. свідчать матеріали поіменних обласних видань історико-меморіального серіалу "Книга Пам'яті України" - понад 6 млн загиблих на фронтах Великої Вітчизняної та Другої світової війни.
Але ж в роки війни народ України був не тільки жертвою воєнних втрат, а й жертвою нацистської політики геноциду і насильницького режиму. Підсумовуючи втрати військового персоналу (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих в госпіталях у перші повоєнні роки) та цивільного населення, знищеного на окупованій території (вбитих і зниклих безвісти), вивезених до Німеччини на примусові роботи, тих, хто загинув у складі збройних формувань, які воювали на боці Німеччини, воєнізованих формувань радянських відомств та винищувальних загонів пошуково-видавниче агентство "Книга Пам'яті України" в завершальному томі цього видання "Безсмертя" вийшло на загальну оцінку безповоротних втрат українців і громадян України інших національностей протягом 1941-1945 рр., що становить 11 млн 754 690 осіб, без урахування радянських партизанів і підпільників, науково підтверджених даних про втрати яких немає.

Демографічні втрати України за час війни були значно більшими. За період з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. вони становлять 13 млн 584 тис. осіб. 
Приголомшливі масштаби людських втрат України можна зрозуміти, лише порівнявши їх з втратами населення інших країн, які так чи інакше брали участь у Другій світовій війні. Уявлення про це дають дані, які наведені в книзі "Пам'яти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945": Німеччина – 6 млн 231 тис. 700 осіб, Угорщина - 863 тис. 700, Італія - 93 тис. 900, Румунія - 681 тис. 800, Фінляндія - 86 тис. 400 чол. Австрійці, судетські німці, уродженці Ельзасу й Лотарингії, люксембуржці, які воювали у складі вермахту, - 462 тис. Безповоротні втрати решти учасників війни становили: США – 405 тис. осіб., Великобританії - 375 тис., Японії - 2,5 млн. осіб.
Якщо узагальнити безповоротні військові втрати держав Осі, з якими воював СРСР, то виходить, що в ході бойових дій вони втратили 8 млн 649 тис. 500 осіб. Військові ж втрати України, за підрахунками науково-видавничого агентства "Книга Пам'яті України", становили 6 млн. осіб. З цього випливає, що Україна як центральний плацдарм бойових дій в роки Великої Вітчизняної війни заплатила надзвичайно високу ціну за перемогу, за визволення Європи від коричневої чуми, за трагічні помилки та прорахунки свого державного і військового керівництва. І це, мусимо зауважити, далеко не остаточні дані. Над їх уточненням по надходженні нових матеріалів ще тривалий час доведеться працювати вченим, пошуковцям, військкоматам, усім тим, кому дорога пам'ять про кожну людину, яку забрала від нас війна.


Джерело: http://usva.org.ua/
Переглянуто разів сторінку: 1786
Ви можете залишити запитання адміністратору на сайті
Листи та побажання надсилайте за адресою: afbrat@ukr.net


Головна | Оголошення | Новини | Документи | Фотогалерея | Архів новин | Правління | Зв'язок
Розробник: RootUa
© 2010